Все мине, і дні минають, але хто сказав, що я не схочу любити більше, ніж досі, мучитися більше, ніж досі, в тих обставинах і з тими ж людьми, зберігаючи світ мій.
Хай людина пропускає крізь себе життя:
кольори, вулиці, стани, стіни.
І від цього більше її не стає,
і лишаються нутрощі білі-білі.
Що ж, де шукати сенсу тоді?
Скільки ще пробіжиш перш, ніж станеш?
Ані барв, ані сутності - тільки тінь,
одинокість із друзями й безпорадність.
Ох, мене там немає!
Зазираю всередину себе - а там порожнеча.
Ні, мене немає ніде:
в чорних зорях,
в зоряних дірах,
у чеканні й жорстких укривалах і ковдрах,
у солоній їжі, що потрапляє на спраглі губи.
Більше солі засипати світ біло-білим,
більше ковдр - заштовхати всередину рани.
Роз'єдналися світ із миром,
залишили безодню в тумані.
Прозора ясність.
Ранок, в якому з вулиць ніби зметено людей. Навіть черга на маршрутку — така ж... сіра, розріджена. Асфальт світло-сірий. Небо в тумані чи диму — прозоре.
Мене ждуть вдома і мене ждуть вдома. Двічі. Мене люблять. Я геть інакше хотіла провести цей день, я була щаслива, але.
Я насміхаюся з себе:
з того, що, як звичайно, не можу відкрити двері в транспорті;
з того, що напозичалася темних речей;
з того, що з траурним лицем шукаю чорні хустки й розповідаю продавцям, що сталося.
Якщо я прагну спокою, варто переглянути своє ставлення, свої стосунки, свої дні й ночі, що пролітають під знаком "кінець усього".

Коли страшно, коли нудно, коли самотньо - кажуть, що це просто "життя". І коли на питання: що ти хочеш?, відповідаєш: "нічого", це теж звично. Адже поза тим у тебе все добре.
Мене лякає фраза "у мене все добре". Я кажу її, коли не можу пояснити, що ж не так з моїм світом.

Варто спокійно подумати ще раз. І ще раз. І знову, поки розгладяться зморшки часу, поки впишешся між "так треба" і "раптом захотілося", поки я не зможу чогось хотіти. Головне - не злякати себе тим, що робиш щось велетенське і серйозне:).
 Усі аж три людини, з якими могла б сьогодні зустрітися, відпали. 
Мій нервовий клубок, сплетений спершу із  захопленості, потім зі співпереживання, співтривоги і власних тарганів, тимчасово розв'язався (рішення дружити не значить, що мені не болять станції метро, запахи приміщення й рядки співзвучних віршів).
Пауза, завмирання. Борги роботі висять по боках, немов торби, і наче не заважають.
Дім трохи заспокоївся. Він стабільно неохайний, часом нервовий, але звичний.
Гроші закінчуються несподівано швидко, як завжди, не розрахувала.
Трохи планів, непевності в майбутньому, зайвих рухів собі на шкоду, невисловленості до близьких і мильних бульок з "як може бути" про те ж таки майбутнє.
І от я думаю: пауза. тиша.
Я починаю тривожитися - тиша котиться стінами моєї кімнати: сама собі тривога й сама собі клубок.
Я - геній раціоналізації.
Моя сильна сторона: здатність помічати свої реакції, розкладати ситуації й використовувати собі на благо власну критику.

Але що я роблю в переписці, шукаючи серед буднів, розкладу, вражень людину, яка це все писала? І краще б я менше лишала у відповідь, не забивала ці рядки своїми.

Гордо пропущу подію, на яку виривалась. Чи не пропущу. Чи пропущу. Якщо я матиму вечір наодинці з собою, без раптових домашніх і робочих катастроф, то залізу в себе по вуха, посірячу від душі.

А навулиці похолоднішало, холодніше і в приміщенні.
Може, я навчуся давати їхній власний простір людям, яких люблю. Тільки з'ясую, як їх не втратити.
Ніякої художності пост.
Про те, що я вмію бути поруч і не вмію бути цікавою. Поверхнево підтримувати порожні розмови - о так.
Про те, що трохи навчилася відкриватися. Близькість - складна штука. І перша людина, якій я довірилась, мусила мене довго смикати. Принаймні, мені так відчувалося.
Пост про закриті й замкнуті бажання. Які, коли їх відпускаєш, ні до чого прикласти. Бо дещо залежить не від мене одної))).
Про звільнення від чужих якорів, які маркують прості, базові речі так, що мусиш їх відкинути. І котрі відкриваються з іншого боку, щойно маєш своє власне уявлення про них.
Пост "підберіть мене будь ласка". Пост "я сама все можу". Пост "і однаково будь поруч".

А в реальному житті мене чекає купа побутової х*ні.
я так тут поселюсь
а тебе не буде
нескінченна пустка
скільки хочеш - ріж
і на шкірі лишиться "дім"
хай не дивляться люди
я згорнусь калачиком
біля підмурків стін
і ніколи ніколи не вийду
і забуду своє ім'я

але це тільки пора така
осінь
чи зима
правда?
Мої приятельки стали ближчі, ми наловчилися обіймати один одну так, щоб не натикатися на плечі/лікті/підборіддя, питаємося, як справи. Все-таки відповідь "все добре" - це лише частина правди. Я формально дотримуюсь неформальних правил клубу тільки на зустрічах, а поза - я з місяць як забила на літературне життя.
Розплющую очі зсередини, не підніманням повік - треба глянути й побачити світ. Тоді вмикаю думку, що може статися зараз - може розвиватися моє нове життя. Серце підлітає і падає, чи то не серце;) тяжіння й невагомість сплетені на кінчиках пальців і в животі, повітря проходить холодним потоком у горло.
Вдивлялася в обличчя сьогодні. Схоже на гру: виключаєш молоді кубики, старі кубики, байдужі кубики, стрьомні кубики... порожній екран.
Напис: продовжуйте грати. Ок, гугл. Де я? хто я? чому так?
п.с.: іноді мене так захоплює перевертання полиць, що я перекопую їх усі до кінця. місто ж велике, а копання захоплює. побачим.

вікна

Nov. 9th, 2016 11:46 pm
"Память о солнце в сердце слабеет.
Что это? Тьма?
Может быть!.. За ночь прийти успеет
Зима." А. Ахматова
Іноді у тебе все добре. І тебе тошнить від думки про своє життя. А коли ти береш паузу, щоб від нього перепочити, тобі здається, що все стало на місце, і так до наступного разу, який і тут тебе знаходить. Оточуючі не бачать з твоїм життям проблеми, бо ти сам не можещ пояснити, що не так. Все добре.
Освітлені вікна, які я спостерігала - з вікна маршрутки, з тротуару, з дому, коли рахуєш кількість освітлених, і загадуєш бажання - я уявляла за ними життя й різні історії. Воно здавалося цікавішим. Впорядкованим, іншим. То була вигадка, бо у людей за цими вікнами теж є проблеми.
В моїй історії було тісно. Коли я роздивлялася вікна, вони здавалися дуже далекими від мене.
І справді все було добре. Якщо не виходити за межі.
Повторюй собі два роки, що у тебе все гаразд, - і ти перестанеш відчувати неспокій. Ти перестанеш відчувати.
Коли я вдома відгортаю завіси, я знаю, що і по той, і по цей бік скла - однакова реальність. І сподіваюся, що зможу розширяти її настільки, наскільки мені буде затишно, а ще додавати в неї інших, настільки, наскільки їм буде затишно. І тоді, може, все буде цікавішим, впорядкованим, іншим.
Це місце все більше перетворюється на щоденник. Тоді - ось: почуваюся акумулятором.
Заряджаюся на кілька днів. Почуваюся легко і не прагну страждати чи шукати екстріму.
Для цього мало обійнятися при зустрічі.
Потрібно якомога довше міцно тримати і бути в чиїхось руках. І ще довіряти. Розслабитись.
Я можу з'ясувати, чому прагну стрибати з простору в простір, що разюче відрізняється від мого теперішнього дому, тільки не туди. Можу зрозуміти, через довгі-довгі переживання і розмови, і тільки з допомогою, що відчуваю. Можу сказати "годі віршів" і зазирнути у себе.
Але знайти довгострокове рішення для людини-акумулятора значно складніше, ніж для батарейок.
Радикально - поєднати з пошуком спільника у житті і постелі (до цього хоча б є музика;)) Анітрохи не легше шукати, щоправда.

Небо

Oct. 30th, 2016 10:05 pm
Небо надзвичайно гарне. Ніч, ліхтарі десь осторонь, над синіми панелями будинку темне-темне фіолетове небо, гладеньке й поліроване, з сірими уривками хмар. Холодно, порожньо, ми чекаємо на транспорт, геть змерзли, і нам не до краси.
Воно заворожує мене з літа. Щоразу на нього зважаю, у будь-який час, чи раптово, під час розмови, чи зумисне спиняюся серед вулиці.
Сьогодні, дивлячись на небо, я відчувала, як всередині виростає чорна діра, і це викликає тупий біль.
Я знаю, що закриваюся від реальності, коли його немає. Тому продовжую дивитися.
Ти, версія мене
у дзеркалі
нахабна:
І що коли оце лице
відкриють люди?
Коли почують, може, ті, хто був глухим
далеким чи сліпим.
То досі тільки сни,
про кораблі, капусту і пантофлі...
Чи, може, про яскраве небо, доторки й тепло,
про те, що вже не хочеться втрачати,
наскільки б не боліло
й не трясло.
Тримаюсь міражів,
але рецепт таємний схуднень:
поменше марень,
більш життя
і справжньості його.
Щоб вибудувати життя, потрібні точки - теплі, вільні, присутні - за які можна триматися, коли здається, що все не дуже.
теплі: мені приємно про них згадувати, вони важать щось для мене, повертають погане іншим боком, дають надію
вільні: ніхто не змушує про них думати, їх не називають серед причин "ти маєш бути вдячна, що", вони самі вирішують, лишитися чи піти з мого простору, я за них не вирішую
присутні: вони є. тут чи далеко, але існують.
Точки: люди, місця, можливі події, яскраве синє небо, вуха білочок, листівки з китами, сни, друзі й закохані (не мої, а ті, хто дружать між собою. Дивно, але це теж одна з моїх точок).
Щоб вибудувати життя, потрібно звикнути до власних планів. Я кілька років звикала до думки, що я шукаю те, чим хотіла б займатися. Поступово воно саме мене знайшло, і я опинилася саме там, де маю бути.
Щоб вибудувати життя, варто знати, що чужі схеми можуть, але не завжди спрацюють в моєму випадку. Скоріш за все, жоден з чудових варіантів не підходить саме мені. Навіть якщо станеться щось за класичною схемою, то це буде несподіванка, і геть не так, як собі уявляють оточуючі.
Щоб вибудувати життя... не завжди можна до цього підготуватися. Іноді все розпадається. Тоді можна нічого не планувати. Можливо, прислухатися, що відбувається. І я не знаю, що тоді робити. Чомусь я вирішила, що це теж ок.
А, важлива річ: книжки, обов'язки, активна діяльність - це спосіб забути щось важливе. Тому, коли я намагаюся дійсно жити, з цим усім починаються проблеми.
Кожного ранку ви прокидаєтесь і знаходите на стінах, стелі, підлозі своєї кімнати сірий слиз. Він виглядає майже як молочний кисіль, тільки гидотно-сірий, але ж запах... Припустимо, у вас є телепортер. І ви телепортуєте увесь цей слиз до комори, навіть не зважаючи, що робите це день, місяць, рік, два.
Отже, у вас є комора зі слизом. І кожного ранку наростає новий, а ви абияк його зішкрібаєте й телепортуєте. Це нормально, всі так живуть, що тут помічати.
Одного разу до вас приходять і кажуть: егей, та в тебе ж комора зі слизом, як ти тут живеш? давай його приберемо?
І ви разом відчиняєте комору. Описати це полегшення просто неможливо. Ура, ось, скоро принаймні цієї стиснутої супермегателепортером неймовірних розмірів гноїстої маси не буде у вас за дверима. І, може, якось прокинетеся - а стіни, стеля й підлога теж чисті. Уявляєте? Так легко віриться, так легко відчинити двері.
Ви починаєте підгрібати цю кулю до Арктуріанського звалища Дуже Потрібних Відходів. Лишаєте її там.
Залишок слизу обурливо булькає, але його ви запихаєте десь під ліжко. Що ж, тепер можна навіть гостей запрошувати, і комору тримати відчиненою.
А потім обставини змінюються. Самому з цією сірою живністю складно впоратися. Нікому сказати: давай, ворушися, турни цю слизоту, бач, в комору воно саме чимчикує!
Комора вже відчинена. Сірий гнусний слиз розповзається підлогою, всідається на підвіконня, зазирає до вас під подушку. Ви його не заганяєте назад. Він вільно чвакає у вас під ногами. День, другий. Тиждень - і ви по коліно в слизі.
Ні, це не депресія. Не пітьма, не рана. Ви любите свою роботу, друзів, родину, справді насолоджуєтеся життям. Кожного дня ви пересуваєтеся в слизі, всміхаєтеся, зазираєте в комору - як добре, що вона вже відчинена. Тому що, якщо її знову зачинити, ви станете тінню себе.
Але заперечити існування слизу вже неможливо.
У мене так: іноді, коли я всміхаюся відкрито, довго, натхненно, я відчуваю, як задихаюся.
Тоді я струшую себе і нагадую: час вичищати кімнату, так, от зараз, одній.
В зв'язку з чим питання: де ви берете лопати?
Page generated Jul. 25th, 2017 04:47 am
Powered by Dreamwidth Studios