...відітнути муки від тіла,
відірвати промінь від сонця.
залишити наближення й світло,
коли нам того забаглося.
Хай людина пропускає крізь себе життя:
кольори, вулиці, стани, стіни.
І від цього більше її не стає,
і лишаються нутрощі білі-білі.
Що ж, де шукати сенсу тоді?
Скільки ще пробіжиш перш, ніж станеш?
Ані барв, ані сутності - тільки тінь,
одинокість із друзями й безпорадність.
Що це: дитячі ревнощі?
чи просто собі співчуття?
присвійність мені не властива,
але хто це лютує? я.
Може, я навчуся давати їхній власний простір людям, яких люблю. Тільки з'ясую, як їх не втратити.
Ніякої художності пост.
Про те, що я вмію бути поруч і не вмію бути цікавою. Поверхнево підтримувати порожні розмови - о так.
Про те, що трохи навчилася відкриватися. Близькість - складна штука. І перша людина, якій я довірилась, мусила мене довго смикати. Принаймні, мені так відчувалося.
Пост про закриті й замкнуті бажання. Які, коли їх відпускаєш, ні до чого прикласти. Бо дещо залежить не від мене одної))).
Про звільнення від чужих якорів, які маркують прості, базові речі так, що мусиш їх відкинути. І котрі відкриваються з іншого боку, щойно маєш своє власне уявлення про них.
Пост "підберіть мене будь ласка". Пост "я сама все можу". Пост "і однаково будь поруч".

А в реальному житті мене чекає купа побутової х*ні.
Робота: є люди, про проблеми з якими я майже забула, коли ішла сюди. Знаєте (і знаєш) як переживати, що когось образив. Я червонію і плачу. Добре, коли дистанційно, і там без мене розрулюється.
Більше людей, я буду їсти їм мозок і виносити серце!
Я вже казала про діяльність як втечу від реальності. І про те, як усе втрачає сенс, коли концентруєшся на почуттях чи певній проблемі.
Зараз інше. У цю мить я не переживаю великих потрясінь. Не можу припинити думати.
Тут є ціла планета, яку можна вирахувати за рухом інших небесних тіл.
Здається, я боюсь. Страху я не відчуваю фізично, але те, що я не перестаю думати й спостерігати за собою й тим, де я, з ким я, що я, за відсутності сильної емоції, це трохи незвично.
Отже, боюся втратити ставлення до мого оточення і до нових вражень. Здатність бачити. Застрягнути в не-баченні.
Що робити далі?
Дайте мені істерику, а краще дві.
Але їх нема. Чіткість, ясність. Не рахуючи того, що вже трохи хочеться спати. Немає цілеспрямованості, бо я не знаю, куди бігти. Хочеться кудись бігти. І, напевно, це вже невидима тривога (тут я вмикаю самоіронію).
Світ новий-новий, а вже такий обшарпаний, але ж я його щойно побачила, і боюсь втратити.

Profile

mirazhi

September 2017

S M T W T F S
     12
3456789
10111213141516
171819202122 23
24252627282930

Syndicate

RSS Atom

Style Credit

Expand Cut Tags

No cut tags
Page generated Sep. 24th, 2017 12:11 pm
Powered by Dreamwidth Studios