Прозора ясність.
Ранок, в якому з вулиць ніби зметено людей. Навіть черга на маршрутку — така ж... сіра, розріджена. Асфальт світло-сірий. Небо в тумані чи диму — прозоре.
Мене ждуть вдома і мене ждуть вдома. Двічі. Мене люблять. Я геть інакше хотіла провести цей день, я була щаслива, але.
Я насміхаюся з себе:
з того, що, як звичайно, не можу відкрити двері в транспорті;
з того, що напозичалася темних речей;
з того, що з траурним лицем шукаю чорні хустки й розповідаю продавцям, що сталося.
я ношу доторки на своїх плечах
і не хочу знати майбутнє
чагарник за стінами
стигне інеєм
я вітаю усіх присутніх:
ми відкрили чи ще відкриємо
нову еру, нові значення
але поки визбирую
з колючок свою сутність.

плани

Mar. 17th, 2017 01:47 pm
благально, налякано
не дивися,
прошу тебе.
але ні, дивися
не переставай
бо я зникну
як не будеш
бачити.

В травні трав море
синє небо в горах
перекочує хвилі
тінями по щоках
В травні спів тихий
за вухом локоном
стелиться, крутиться
гостем непрошеним.
В травні досі є
прогулянки пішака
травинки в шкарпетках
долоні в кишенях.
Якщо я прагну спокою, варто переглянути своє ставлення, свої стосунки, свої дні й ночі, що пролітають під знаком "кінець усього".

Коли страшно, коли нудно, коли самотньо - кажуть, що це просто "життя". І коли на питання: що ти хочеш?, відповідаєш: "нічого", це теж звично. Адже поза тим у тебе все добре.
Мене лякає фраза "у мене все добре". Я кажу її, коли не можу пояснити, що ж не так з моїм світом.

Варто спокійно подумати ще раз. І ще раз. І знову, поки розгладяться зморшки часу, поки впишешся між "так треба" і "раптом захотілося", поки я не зможу чогось хотіти. Головне - не злякати себе тим, що робиш щось велетенське і серйозне:).
Будь правдою моєю
в сплетінні днів, сплетінні рук.
Коли щемлять прочитані слова,
це все тому,

що відчуваємо одне.
І з кожним видихом звільняють
кістки і м'язи, шкіру й кров,
і ти
ясний вогонь
у мене на долонях.
Ласкавий вечоре, будь ласка, не відпускай
м'яке хутро своїх хортів,
скуйовджене довгими зимами,
просолене,
з намерзлим сірим снігом
і чорними пасмами кожної пропащої ночі... -
прошу, не відпускай,
бо
вони зіб'ють мене з ніг,
а я ж маю міцно триматися,
міцно тримати тих,
хто мені дорогий.
Коротко: мені потрібен друг.
Довго: ця весна не схожа на інші, я покидаю абстрактні сподівання, і я не втрачаю фізичну себе, тримаюся на плаву і нарешті готова ділити свій світ з кимось іще.
про переляк і свободу )
 Усі аж три людини, з якими могла б сьогодні зустрітися, відпали. 
Мій нервовий клубок, сплетений спершу із  захопленості, потім зі співпереживання, співтривоги і власних тарганів, тимчасово розв'язався (рішення дружити не значить, що мені не болять станції метро, запахи приміщення й рядки співзвучних віршів).
Пауза, завмирання. Борги роботі висять по боках, немов торби, і наче не заважають.
Дім трохи заспокоївся. Він стабільно неохайний, часом нервовий, але звичний.
Гроші закінчуються несподівано швидко, як завжди, не розрахувала.
Трохи планів, непевності в майбутньому, зайвих рухів собі на шкоду, невисловленості до близьких і мильних бульок з "як може бути" про те ж таки майбутнє.
І от я думаю: пауза. тиша.
Я починаю тривожитися - тиша котиться стінами моєї кімнати: сама собі тривога й сама собі клубок.
Скрізь мені тепер читається не так легко, як раніше, ввижається своя (наша) історія. Почала "Норвезький ліс", і перший розділ, від колодязя починаючи, там ми в обох ролях одночасно, можна розвертати фрази до обох.
- не можна завжди захищати
- твої риси забуваються
"Если я сейчас расслаблюсь, я на кусочки рассыплюсь. С самого начала я так жила, и сейчас только так могу жить. Один раз расслаблюсь — потом на место не смогу вернуться. Рассыплюсь на кусочки, и унесет меня куда-нибудь".
Десь більше мене, десь більше тебе. щось про цих героїв, щось про нас. І страх, що справді про нас.
Давня дитяча гра у загублених і спійманих,
у засинання в обіймах лицем і потилицею,
у нервових переглядах сторінок
і нервових закінченнях
(на пучках пальців)
симпатій, романів.
Виростають діти,
носять з собою крапки, двокрапки, й тире,
повні кишені нелюбленості
і втрату себе.
Що це: дитячі ревнощі?
чи просто собі співчуття?
присвійність мені не властива,
але хто це лютує? я.
...дружба, зав'язана одним горем, коли за короткий час кожна з нас втратила близьку людину. ми знаємо. ми розуміємо.
Дружба, зав'язана на спільній творчості, коли щойно створений світ доповнюється дивними, чудернацькими штуками, які ми проговорюємо разом. І за хвилину у сусідньому будинку, сам того не знаючи, хтось проживає життя: наш персонаж.
Дружба, створена планами й суворими трудовими буднями:) яка виростає з одної мети.
Всі вони потребують уваги - як деревце, що чахне в мене під підвіконням.
Я вкладаюся. Але мушу змиритися, що мене буде стільки, скільки мене є. Більшою я не стану: я ж не бульбашка. Залишайтесь зі мною, скільки зможете. Скільки буде на це вас і мене.
Я - геній раціоналізації.
Моя сильна сторона: здатність помічати свої реакції, розкладати ситуації й використовувати собі на благо власну критику.

Але що я роблю в переписці, шукаючи серед буднів, розкладу, вражень людину, яка це все писала? І краще б я менше лишала у відповідь, не забивала ці рядки своїми.

Гордо пропущу подію, на яку виривалась. Чи не пропущу. Чи пропущу. Якщо я матиму вечір наодинці з собою, без раптових домашніх і робочих катастроф, то залізу в себе по вуха, посірячу від душі.

А навулиці похолоднішало, холодніше і в приміщенні.
Очі чужі скрадають
мої жести й слова тобі:
скільки в світі охочих
мимо пройти.
Хороша моя, серед шуму, 
духоти й чужих смаків,
обійму тебе - чи ці щоки бліді
ще живі?
Не проси у дзеркал пробачень -
вони теж бувають сумні.
Муки твої відчуваю
і проживаю в собі.
Одна з моїх приятельок:
- ти змінилася. Дуже. Це видно.
Це похвала.
А я думаю: це ж стосується мого спілкування, треба стежити за собою під час розмови, щоб не розчарувати.
Отака фігня, малята.
А ще я пишу вірші про аморфність і завмирання.
Лінуюся вмикатися в робочий режим.
Сподіваюся, що можливості нікуди не зникли, а міражі я знову побачу і, одного дня, зроблю реальністю.
п.с. вибирала тут настрій, рендомно натисла horny...гмм, було б непогано
Слід лишається по мені, карти подій, картини історій, фото, наче вони можуть визначити, хто я.
Може, варто відпочити. Тільки я не знаю, як. Коли я сиджу на місці, без думок і відчуттів, це нестерпно.
Не встигаю дихати - так біжу. А якщо зупинитися - я не можу дихати в тому, що мене оточує!
Тому в ці безглузді дні я все ж щось роблю, дрібне, непомітне, марудне.

Пишу повідомлення, як шифрограми. Раптом їх відкриють, побачать на екрані там, в адресата.
Можна з серйозністю говорити про справді важливі мені речі, про роздвоєність внутрішню й зовнішню, в собі і в публічному образі.
Глибше лежить справді варте написання - тисячу разів повторене, як змінився мій світ, як змінилося пристрастне почуття на щось спокійне, невідоме і прекрасне. Я хочу його зберегти.

Маленька я виростає у відповідальну істоту. Істота мучається, але гризе старий світ, щоб визирнути хоч трішки у новий.
Одного дня "я тебе кохаю" стає спогадом. Шалені емоції й злет прослизнули між пальцями, їх було не втримати, з тим, ким я була і кого прагла.
Зі спогадом щоразу приходить наївна, щаслива ніжність, невразлива до в'їдливості й іронії. У ній не вплутується сентиментальність чи дивні уявлення з романтичних фільмів.
Отже, справжня людина. На що я замахуюсь, коли перестаю бачити ідеал, стаю на рівні, пропоную підтримувати і бути поруч? я не знаю, хто я, знаючи тільки власну слабкість, як я можу підтримувати? Але іншого не хочу, навіть якщо десь той інший вихід існує.
Page generated Sep. 24th, 2017 12:07 pm
Powered by Dreamwidth Studios