Ласкавий вечоре, будь ласка, не відпускай
м'яке хутро своїх хортів,
скуйовджене довгими зимами,
просолене,
з намерзлим сірим снігом
і чорними пасмами кожної пропащої ночі... -
прошу, не відпускай,
бо
вони зіб'ють мене з ніг,
а я ж маю міцно триматися,
міцно тримати тих,
хто мені дорогий.
Коротко: мені потрібен друг.
Довго: ця весна не схожа на інші, я покидаю абстрактні сподівання, і я не втрачаю фізичну себе, тримаюся на плаву і нарешті готова ділити свій світ з кимось іще.
про переляк і свободу )
 Усі аж три людини, з якими могла б сьогодні зустрітися, відпали. 
Мій нервовий клубок, сплетений спершу із  захопленості, потім зі співпереживання, співтривоги і власних тарганів, тимчасово розв'язався (рішення дружити не значить, що мені не болять станції метро, запахи приміщення й рядки співзвучних віршів).
Пауза, завмирання. Борги роботі висять по боках, немов торби, і наче не заважають.
Дім трохи заспокоївся. Він стабільно неохайний, часом нервовий, але звичний.
Гроші закінчуються несподівано швидко, як завжди, не розрахувала.
Трохи планів, непевності в майбутньому, зайвих рухів собі на шкоду, невисловленості до близьких і мильних бульок з "як може бути" про те ж таки майбутнє.
І от я думаю: пауза. тиша.
Я починаю тривожитися - тиша котиться стінами моєї кімнати: сама собі тривога й сама собі клубок.
Скрізь мені тепер читається не так легко, як раніше, ввижається своя (наша) історія. Почала "Норвезький ліс", і перший розділ, від колодязя починаючи, там ми в обох ролях одночасно, можна розвертати фрази до обох.
- не можна завжди захищати
- твої риси забуваються
"Если я сейчас расслаблюсь, я на кусочки рассыплюсь. С самого начала я так жила, и сейчас только так могу жить. Один раз расслаблюсь — потом на место не смогу вернуться. Рассыплюсь на кусочки, и унесет меня куда-нибудь".
Десь більше мене, десь більше тебе. щось про цих героїв, щось про нас. І страх, що справді про нас.
Давня дитяча гра у загублених і спійманих,
у засинання в обіймах лицем і потилицею,
у нервових переглядах сторінок
і нервових закінченнях
(на пучках пальців)
симпатій, романів.
Виростають діти,
носять з собою крапки, двокрапки, й тире,
повні кишені нелюбленості
і втрату себе.
Що це: дитячі ревнощі?
чи просто собі співчуття?
присвійність мені не властива,
але хто це лютує? я.
...дружба, зав'язана одним горем, коли за короткий час кожна з нас втратила близьку людину. ми знаємо. ми розуміємо.
Дружба, зав'язана на спільній творчості, коли щойно створений світ доповнюється дивними, чудернацькими штуками, які ми проговорюємо разом. І за хвилину у сусідньому будинку, сам того не знаючи, хтось проживає життя: наш персонаж.
Дружба, створена планами й суворими трудовими буднями:) яка виростає з одної мети.
Всі вони потребують уваги - як деревце, що чахне в мене під підвіконням.
Я вкладаюся. Але мушу змиритися, що мене буде стільки, скільки мене є. Більшою я не стану: я ж не бульбашка. Залишайтесь зі мною, скільки зможете. Скільки буде на це вас і мене.
Я - геній раціоналізації.
Моя сильна сторона: здатність помічати свої реакції, розкладати ситуації й використовувати собі на благо власну критику.

Але що я роблю в переписці, шукаючи серед буднів, розкладу, вражень людину, яка це все писала? І краще б я менше лишала у відповідь, не забивала ці рядки своїми.

Гордо пропущу подію, на яку виривалась. Чи не пропущу. Чи пропущу. Якщо я матиму вечір наодинці з собою, без раптових домашніх і робочих катастроф, то залізу в себе по вуха, посірячу від душі.

А навулиці похолоднішало, холодніше і в приміщенні.
Очі чужі скрадають
мої жести й слова тобі:
скільки в світі охочих
мимо пройти.
Хороша моя, серед шуму, 
духоти й чужих смаків,
обійму тебе - чи ці щоки бліді
ще живі?
Не проси у дзеркал пробачень -
вони теж бувають сумні.
Муки твої відчуваю
і проживаю в собі.
Одна з моїх приятельок:
- ти змінилася. Дуже. Це видно.
Це похвала.
А я думаю: це ж стосується мого спілкування, треба стежити за собою під час розмови, щоб не розчарувати.
Отака фігня, малята.
А ще я пишу вірші про аморфність і завмирання.
Лінуюся вмикатися в робочий режим.
Сподіваюся, що можливості нікуди не зникли, а міражі я знову побачу і, одного дня, зроблю реальністю.
п.с. вибирала тут настрій, рендомно натисла horny...гмм, було б непогано
Слід лишається по мені, карти подій, картини історій, фото, наче вони можуть визначити, хто я.
Може, варто відпочити. Тільки я не знаю, як. Коли я сиджу на місці, без думок і відчуттів, це нестерпно.
Не встигаю дихати - так біжу. А якщо зупинитися - я не можу дихати в тому, що мене оточує!
Тому в ці безглузді дні я все ж щось роблю, дрібне, непомітне, марудне.

Пишу повідомлення, як шифрограми. Раптом їх відкриють, побачать на екрані там, в адресата.
Можна з серйозністю говорити про справді важливі мені речі, про роздвоєність внутрішню й зовнішню, в собі і в публічному образі.
Глибше лежить справді варте написання - тисячу разів повторене, як змінився мій світ, як змінилося пристрастне почуття на щось спокійне, невідоме і прекрасне. Я хочу його зберегти.

Маленька я виростає у відповідальну істоту. Істота мучається, але гризе старий світ, щоб визирнути хоч трішки у новий.
Одного дня "я тебе кохаю" стає спогадом. Шалені емоції й злет прослизнули між пальцями, їх було не втримати, з тим, ким я була і кого прагла.
Зі спогадом щоразу приходить наївна, щаслива ніжність, невразлива до в'їдливості й іронії. У ній не вплутується сентиментальність чи дивні уявлення з романтичних фільмів.
Отже, справжня людина. На що я замахуюсь, коли перестаю бачити ідеал, стаю на рівні, пропоную підтримувати і бути поруч? я не знаю, хто я, знаючи тільки власну слабкість, як я можу підтримувати? Але іншого не хочу, навіть якщо десь той інший вихід існує.
На світанку важче дихати
прокидаюся у духоті,
відгортаю холодні ковдри,
прорубаю в льоду ополонку.
Буду вудити у ставку
спіймаю облизня, загорну
у газету вчорашню, там пишуть:
я люблю тебе, але не так.
Мої вуха горять під поглядом листоноші,
він стинає плечима:
ваші справи, люди хороші.
Про побудову стосунків: дружба, любов... співпраця теж наче підходить? Можна перейматися тим, яке враження ти справляєш, а можна насолоджуватися спілкуванням з саме цією людиною.
Тоді близькі люди нічим не гірші за небо: такі ж яскраві.
Може, я навчуся давати їхній власний простір людям, яких люблю. Тільки з'ясую, як їх не втратити.
Ніякої художності пост.
Про те, що я вмію бути поруч і не вмію бути цікавою. Поверхнево підтримувати порожні розмови - о так.
Про те, що трохи навчилася відкриватися. Близькість - складна штука. І перша людина, якій я довірилась, мусила мене довго смикати. Принаймні, мені так відчувалося.
Пост про закриті й замкнуті бажання. Які, коли їх відпускаєш, ні до чого прикласти. Бо дещо залежить не від мене одної))).
Про звільнення від чужих якорів, які маркують прості, базові речі так, що мусиш їх відкинути. І котрі відкриваються з іншого боку, щойно маєш своє власне уявлення про них.
Пост "підберіть мене будь ласка". Пост "я сама все можу". Пост "і однаково будь поруч".

А в реальному житті мене чекає купа побутової х*ні.
зняти з твоїх плечей смуток
провести долонею вздовж щоки
немає поезії в цьому вірші
але є трохи ніжності тобі
Я дуб-дерево, і поза корінням моїм,
соками у моєму стовбурі,
я засихаю.
Світу і світла вдосталь збираю
під покривалом денним
покривалом нічним
Без нього нічого не важу.
Обіймала би кожного,
обіймала би кожну.
Я завмерла, і вмерло і всохло гілля моє,
притуляю шкіру живу чужу
назбирую клапті хмар
у надії що так оживу.
Царство моє земне
темніше, ніж вірять святі,
я не хочу ростити дітей,
не кажіть мені на горі,
дайте тіла, рук і губ
або коконом тут залишіть, і тоді -
Весни прийдуть, весни грядуть
звуком битимуть і топтатимуть
я все боюсь: ніби жовану диким звіром
сутність мою вернуть.
Page generated Jul. 25th, 2017 04:45 am
Powered by Dreamwidth Studios