засмучусь і змалію:
знову в слухавці голос чужий.
я так тішуся і радію,
сподіваючись, що він твій.

ніби гостре стебло суховії
пригинають аж до землі.
трави, трави в степу зеленіють
оживаючи після грози.
Чи мають бути слова
сказані тобі на вухо?
Чи мають бути слова
спеленані в мовчання?
Квітами, квітами ніжними ніч сходить
по обидві сторони
нашого бездумного, щасливого літа.
Усвідомивши, коли і як по тобі потопталися, зі смаком згадували й тішилися, а потім поводилися, наче гарні приятелі, складно так само сприймати людей. Яка вже тут приязнь!
Таке, згадую давніх знайомих. Цікаво, чи розуміють вони, що то було. Нагадай, то ще спитаються, а що такого.

торг

May. 17th, 2017 02:55 pm
Змалечку знаючи, що колись помру, бо ж усі смертні, я торгуюся зі смертю - наперед. Що я за це отримаю? Чи відчую себе настільки живою, що зможу погодитися на її умови? Так, ніби я вирішую, коли і як це станеться.
Тому я так цікавлюся історіями тих, хто добровільно йде на смерть. Залишає записку спантеличеній рідні або ж гине, прикриваючи товаришів у бою.
Мій страх і прагнення хоч щось вирішувати за себе змушують мене шукати цих історій.
Цьому розумінню завдячую спостережливості однієї близької людини (тут могла бути ваша реклама).
Спокою, спокою,
сном би нам, сном би нам
скинути з плеч тягар.
квіти бузкові
заплетені в комір
замість щоденних метань.
Скільки не тягнуться -
місця не стане їм,
скільки не прагнуть -
не ймуть.
Скільки б не вклали -
назад не вернеться.
Все, що ти робиш -
не цінно, не суть.
О драми-драми! Особистий ріст і пошук втішення. Звісно, забудеш за ними про відповідальність, і головне - нікому не потрібні твої вибачення й пояснення, бо ж "у всіх так, і ніхто не переносить особисте на справи і зобов'язання". Ну або щось таке.
Почитуючи журнальчик в транспорті, закусуючи смачною булкою, тішишся, скільки вчора встиг. Приходиш - і вже винен півжиття за продану душу. Може, судилося мені бути експертом з миття підлоги? І то зависоке звання.
...відітнути муки від тіла,
відірвати промінь від сонця.
залишити наближення й світло,
коли нам того забаглося.
Все мине, і дні минають, але хто сказав, що я не схочу любити більше, ніж досі, мучитися більше, ніж досі, в тих обставинах і з тими ж людьми, зберігаючи світ мій.
Хай людина пропускає крізь себе життя:
кольори, вулиці, стани, стіни.
І від цього більше її не стає,
і лишаються нутрощі білі-білі.
Що ж, де шукати сенсу тоді?
Скільки ще пробіжиш перш, ніж станеш?
Ані барв, ані сутності - тільки тінь,
одинокість із друзями й безпорадність.
Ох, мене там немає!
Зазираю всередину себе - а там порожнеча.
Ні, мене немає ніде:
в чорних зорях,
в зоряних дірах,
у чеканні й жорстких укривалах і ковдрах,
у солоній їжі, що потрапляє на спраглі губи.
Більше солі засипати світ біло-білим,
більше ковдр - заштовхати всередину рани.
Роз'єдналися світ із миром,
залишили безодню в тумані.
Прорветься колись
чи незнане ніколи
у море впаде
чи зникне у горах?
Повертай, повертай руків'я -
я сама не наважусь.
Ти ж, Доле, невідомий мені збіг обставин,
випадкове моє сузір'я,
петлі Всесвіту -
можеш усе...
Або вкрий мені шкіру тюлем легким:
хіба ж я одна, хіба лиш мої
сліди на землі
не лишаються,
мовби я тут не йшла,
мовби там - лиш пісок.
! Може я - сама земля, і сіль, і вода:
стікаю між пальцями...
Коли падатиме моє серце -
затисни його, будь ласка,
я хочу побачити кров.
***
Не хтось, не ти, а я
хворію тривогою й сумом,
що довго мене обіймали
крізь радісний поцілунок.
В надуманих вирах моєї провини,
в приречених зойках чужої любові —
невже лиш такою умію я бути
і тільки крізь сумнів щаслива з тобою?

***
Променю мій тихий, жар долонь і губ,
запах свіжого ранку, доторк теплого сну —
я поправляю ковдру, ставлю чай на стіл,
цілую твої повіки, лишаю свій подих тобі.
найкращий подарунок - щастя.
Іншою, іншою брижі у річці
бачать мене
Змінено листя і серцевину,
дерево далі живе
Тоненький міст через річку-невдашку
птахою б'ється в горах.
Сни виціловує сонце
з-під моїх повік.
Ти знаєш, як заповнити мій час,
котрий у сутінках стікає у струмках,
з яких здіймається в'язка німота й страх
манить зайти в печери вкриті пилом.
Там я одна. Життя буяє
у твоїх обіймах.
Прозора ясність.
Ранок, в якому з вулиць ніби зметено людей. Навіть черга на маршрутку — така ж... сіра, розріджена. Асфальт світло-сірий. Небо в тумані чи диму — прозоре.
Мене ждуть вдома і мене ждуть вдома. Двічі. Мене люблять. Я геть інакше хотіла провести цей день, я була щаслива, але.
Я насміхаюся з себе:
з того, що, як звичайно, не можу відкрити двері в транспорті;
з того, що напозичалася темних речей;
з того, що з траурним лицем шукаю чорні хустки й розповідаю продавцям, що сталося.
я ношу доторки на своїх плечах
і не хочу знати майбутнє
чагарник за стінами
стигне інеєм
я вітаю усіх присутніх:
ми відкрили чи ще відкриємо
нову еру, нові значення
але поки визбирую
з колючок свою сутність.

плани

Mar. 17th, 2017 01:47 pm
благально, налякано
не дивися,
прошу тебе.
але ні, дивися
не переставай
бо я зникну
як не будеш
бачити.

В травні трав море
синє небо в горах
перекочує хвилі
тінями по щоках
В травні спів тихий
за вухом локоном
стелиться, крутиться
гостем непрошеним.
В травні досі є
прогулянки пішака
травинки в шкарпетках
долоні в кишенях.
Якщо я прагну спокою, варто переглянути своє ставлення, свої стосунки, свої дні й ночі, що пролітають під знаком "кінець усього".

Коли страшно, коли нудно, коли самотньо - кажуть, що це просто "життя". І коли на питання: що ти хочеш?, відповідаєш: "нічого", це теж звично. Адже поза тим у тебе все добре.
Мене лякає фраза "у мене все добре". Я кажу її, коли не можу пояснити, що ж не так з моїм світом.

Варто спокійно подумати ще раз. І ще раз. І знову, поки розгладяться зморшки часу, поки впишешся між "так треба" і "раптом захотілося", поки я не зможу чогось хотіти. Головне - не злякати себе тим, що робиш щось велетенське і серйозне:).
Будь правдою моєю
в сплетінні днів, сплетінні рук.
Коли щемлять прочитані слова,
це все тому,

що відчуваємо одне.
І з кожним видихом звільняють
кістки і м'язи, шкіру й кров,
і ти
ясний вогонь
у мене на долонях.
Page generated Jul. 25th, 2017 04:47 am
Powered by Dreamwidth Studios